Сьогодні зранку, 21 травня, у районі автовокзалу, розпочалися ремонтні роботи з реконструкції кільцевої дороги. За словами заступника міського голови Володимира Бурдоноса, згідно з рішенням міськвиконкому, тут майструється "заїзна кишеня" для автівок ПП "Плай" (диспетчерська служба таксі 5-10-09). Ця проїжджа частина шляху ремонтується за кошти власника таксі-фірми Костянтина Корпанюка.

Як зазначив підприємець з виконання дорожніх робіт Авет Ґеворкян, відрізок дороги від магазину "Квіти" до нічного клубу "Мілленіум" розшириться на 4 метри за рахунок пішохідного тротуару. За три-чотири дні тут буде покладено нову асфальтівку та бордюри.

О. М.

Минулої п’ятниці, 18 травня, за кошти благодійника Сергія Захарчука (власник магазину "Підсінний") розпочалися дорожньо-ремонтні роботи поблизу цього торговельного закладу. Так, незабаром тут з’єднається вул.  Шкільна з вул. Ворошилова дорогою з асфальтним покриттям (до цього була ґрунтова). Як повідомив заступник міського голови Володимир Бурдонос, наступного року реконструкція дороги продовжиться за рахунок бюджетних коштів.

О. М.

22 травня

У глухому селі на кордоні з Білоруссю живе всього 20 людей. Не дивно, що сільська головиха знає не лише всіх односельців, а й кожну з домашніх тварин.

– Здоров,  Барон, – гукає руденькому псу із хвостом-пальмою. Той біжить за нами  кільканадцять метрів до  автобусної зупинки, потім  звертає  на стежку до цегляної хати. Звідти  лине  звабливий запах смажені.

 Усі собаки у селі чиїсь, приблуд нема.  Вони часто відв’язуються  і  гуляють  на свободі, знаючи, що можуть попросити їсти у будь-кого у селян і їм не відмовлять. Тут – всі свої. 

Назустріч іде баба Оля,  наглухо запнута  у темну хустку.

– Коли в  її діда  інсульт стався, нікого вдома не було.  Василь  рухнув поперек ліжка, і  на паралізованій стороні кіт улігся його чорний. Так і прикипів до нього, – розказує головиха останню новину із циклу «у світі тварин».  –  Через пару годин баба Оля  його знайшла.  Кота гонять, а він лежить, аж поки «швидка» не приїхала.  Відкачали. Відтоді Василь  вважає кота своїм рятівником. Носиться з ним, як з писаною торбою.

Баба Оля зупиняється:

– Уявляєте, учора   кіт ув’язався за дідом  на кладовище. Увечері  Василь  вернувся  додому,  а  кота нема. Сьогодні точно ж  попреться  на цвинтар того паразіта шукати. Доведеться за ним 6 кілометрів шмаляти, бо страшно самого відпускати після хвороби.

– Та я  вашого кота в селі сьогодні бачила,  – радує її головиха. – Сам вернувся.

Наталія ПАВЛЕНКО

Як повідомила заступник головного лікаря ЦРЛ Лариса Кузьменчук, на стаціонарному лікуванні перебуває 273 хворих. У пологовому відділенні знаходиться тринадцять жінок та п’ятеро дітей. За останні чотири дні на швидку допомогу надійшов 131 виклик. У реанімації – четверо пацієнтів: дівчина, яка місяць тому потрапила у ДТП, двоє хворих з гострим порушенням мозкового кровообігу та один з ботулізмом.

Два чоловіки звернулися за медичною допомогою після поранень болгаркою. Один з них поранив собі гомілку під час роботи цим електроінструментом вдома. Інший (працівник ЖЕКу) ушкодив два пальці на руці на робочому місці. Після хірургічного втручання пальці йому врятовано.

Записала Олена МАТВІЄНКО

Напередодні Дня Перемоги секція стендової стрільби при Переяслав-Хмельницькій райраді товариства мисливців та рибалок в урочищі Діброва провела свої змагання, традиційно приурочені до цієї дати. Під час коротких урочистостей перед мисливцями виступили заступник голови районної ради Іван Бугаєнко та голова райради УТМР Іван Радіоненко. Потім було дано салют із зброї мисливців на честь загиблих під час визволення Переяславщини воїнів. Після цього пройшли змагання із стендової стрільби: на круглому стенді було 7 вправ по 2 постріли по тарілочках.

Перше місце виборов Микола Глоба, на другому місці – Михайло Черенков, на третьому – Олександр Білько.

Переможцям змагань, спонсорами яких були райрада УТМР та мисливський магазин «Робінзон», були вручені цінні призи.

Сергій Глоба, член райради УТМР

16 травня на будівельному майданчику перевантажувального терміналу  компанії «Нібулон», що на березі затоки Куряче горло біля Переяслава, відбулася чергова виробнича нарада. Провів її заступник генерального директора компанії з будівництва Сергій Беседін. Подібні наради проводяться щотижня і розпочинаються з ретельного огляду ходу будівельних робіт. Тож разом з великою групою керівників та представників підрядних організацій він обійшов велике будівництво. Практично біля кожного окремого об’єкту, що споруджується чи будівництво якого вже завершено, учасники наради зупинялися та детально обговорювали строки виконання робіт, їх якість та інші технічні питання. Причому поза увагою Сергія Васильовича не залишалися найдрібніші деталі.

На перший погляд сьогодні будівництво нагадує розбурханий вулик: повсюди гудуть механізми, виблискують вогники електрозварювання, на очах виростають різноманітні споруди, десятки працівників зосереджено працюють на своїх ділянках. Тож значну увагу було приділено взаємодії різних організацій, одночасно задіяних у спорудженні термінала філії «Переяславська». А підсумки побаченого було підведено у просторому наметі – штабі будівництва. 

 Упродовж 11-12 травня тривав І туристичний фестиваль «Київщина туристична-2012». Під патронатом губернатора області Анатолія Присяжнюка його провели в Києві на території площі перед будівлею КОДА.

Особливе місце на цьому ярмарку розваг та відпочинку зайняла презентація Переяславщини, експозицію розмістили у двох наметах. Показати свої можливості: як уміємо приймати гостей, зустрічати, частувати, розважати – все це популяризували головні учасники фестивалю від нашого району. Зокрема, громадська організація «Надія» (господині садиб з Ковалина та Єрківець) ділилася власним досвідом прийому «сільських зелених» туристів. А те, що він уже солідний і кількарічний, підтверджувала велика книга відгуків, у тому числі із записами іноземних туристів.

Строківчани також налаштовані розвивати у своєму селі туристичну сферу. Сільський голова Микола Жук налагодив співпрацю з головою ГО «Надія» Тетяною Андросенко, минулоріч навіть їздив вивчати досвід діяльності агросадиб у Барському районі Вінничини. Торік у Строкові зустрічали туристів з Італії, позаторік – групу французьких фермерів.

– Щоб приймати туристів з ночівлею – таких можливостей ще не маємо, але над цим працюємо, – запевняє Микола Жук, 49 років. – Сподіваємося, що невдовзі в селі один з наших мешканців відкриє для туристів фітоцентр з пасікою, де можна буде не тільки насолодитися відпочинком на природі, а й пройти лікування з допомогою бджолиних продуктів. Цього разу на туристичному форумі ми й показували саме цей напрямок послуг сільського зеленого туризму. А ще в нас гарний ліс, де можна збирати ягоди, гриби, лікарські рослини, можемо організувати прогулянки на конях, є в нас унікальна дерев’яна церква, музей старовинних речей. Наприклад, на виставку ми взяли домотканий рушник, то знавці зауважили, що він був один з найкращих.

Фестиваль працював у форматі тематичних зон і в кожній з них представники Переяславщини «засвітилися». Зокрема, в зоні «арт-галерея» мистецькі роботи демонстрували писанкарка Капітоліна Шевченко, художник Тадеуш та художниця і майстриня сувенірів Віта Допіра. На виставці-ярмарку свою продукцію пропонували фабрика художніх виробів та приватні майстри вишивки, декоративно-вжиткового мистецтва. На Переяславщині відпочивати не тільки цікаво, а й смачно – переконували частування від «Молпродукту» та «П’ятачка» в зоні «індустрії гостинності». Господині з наших сіл наварили вареників з різними начинками – за ними вишикувалася справжня черга охочих скуштувати! А шашлики в їстівних горщечках – рум’яній скоринці від «бородінського» хліба – смачно пахли на пів-площі.

Особлива честь відкривати концертну програму фестивалю заслужено дісталася знаному й унікальному нашому колективу – джазовому ансамблю «Переяславський диксиленд».

Як зазначила начальник відділу культури РДА Тетяна Палатна, вони намагалися показати не тільки все найкраще, що має туристична галузь району сьогодні, а й подати це сучасно та стильно.

Валентина Батрак

Нещодавно до редакції «Вісника» завітав 77-річний переяславець Василь Потупа. Вирішивши справи, він вийняв зі своєї сумки пакунок з фотографіями. На фотознімках – фруктові дерева з рясними плодами, квіти та кущі... Одним словом, те, що Василь Пилипович виростив на дачі у Чубуках на своїх п’яти сотках землі. Цей активний та, з усього помітно, дуже охочий до роботи на землі чоловік проводить там майже весь свій час.

На початку цього тижня наш кореспондент побував у нього в гостях.

«А ви пили наливку з рогу?..»

– Коли заходять до мене гарні люди, я їх завжди пригощаю наливочкою, яку кожного року готую сам, – під навісом з виноградної лози Василь Потупа простягає мені букет квітів, а сам наливає у ріг, який слугує посудиною, вишневий напій. На закуску подає щойно зірвані на грядці червонобокі полуниці. – Багато у кого цьогоріч виноград змерз, а в мене, слава Богу, уцілів. А ось з персика діла не буде – морози не оминули його. Та то нічого, поблизу нього вже росте молодий саджанець.

Звертаю увагу, що на невеличкому клаптику землі росте чимало доглянутих дерев, екзотичних квітів та кущів. А особливо тут багато всіляких лікарських рослин.

– Цілющих трав росте тут до тридцяти видів, – пояснює господар. – Їх мені не шкода для тих, хто просить на лікування. Якщо комусь вони треба, нехай телефонують на мій номер 099-152-91-72.

Дачну ділянку від товариства телефонно-телеграфної станції «Супутник» Василь Потупа купив у 1982 році за 150 рублів у хоцьківчанина, який працював разом з ним.

– На ТТС я працював оператором котельні, а у вільний від роботи час вирощував там, на території, квіти, а в невеличких парниках – розсаду овочів, – каже хазяїн. – Одного разу підходить до мене співробітник, який жив у Хоцьках, і каже: «Василь Пилипович, я бачу, ви любите землю. Купіть у мене дачну ділянку», а я й питаю його: «А що ти там вже зробив?» – «Та нічого, – каже, – ото двічі за літо як з’їздив туди, то й добре...» І справді, коли я приїхав сюди, то ця місцина була дуже занедбана. На місці, де зараз стоїть будинок, був страшенний чагарник. Я так подивився на все це і подумав: «Та то нічого, згодом стоятиме тут хатинка, а біля неї ростиме сад».

«Тут і дихається не так, як у місті»

Так сталося, що Василь Потупа поховав свою першу дружину, і 20 років тому зійшовся з іншою жінкою, яку звати так, як і першу – Галина Іванівна. У нього є троє дітей, які також вже мають свої сім’ї. Тож Василь Пилипович багатий ще й на восьмеро онуків та п’ятеро правнуків.

– Яка красота, що є мобільні телефони. Оце як треба мені щось, набрав номер своєї Галини Іванівни, переговорили і вирішили всі питання. А ще з другом із Закарпаття люблю довго балакати.

До шпаківень, які прикріплені до даху двоповерхового будинку, час від часу залітають синички. З лісу, що поруч, лунає гучний спів пташок.

– Тут і дихається зовсім не так, як у місті. Ну, а на своїх грядках я не дозволяю нікому працювати, бо тут немає місця для ступні, де б не росла та чи інша рослина. Тюльпани вже відійшли, то я їх обрізав, а біля них посадив базилік. Меліси саджу багато, бо взимку подобається чай з нею пити.

Вражає тут ділянка і з кущами полуниці (гігантела, лорд), між рядками якої росте добротний часник. Він посаджений, як ніби під лінійку. Та власне, всі рослини висаджені з толком та зі смаком. Жоден клаптик землі не гуляє.

– Часник саджу по клубниці, бо він відлякує всі хвороби. Ця ягода у мене родить два місяці, бо деякі кущі я прикриваю яглицею товстішим шаром, а деякі – меншим. Тож ягоди зріють не одночасно. А загалом, вирощуванням клубники я займаюся близько 30 років, то, як кажуть, вже зуби з’їв на цьому ділі.

«Запах квітів схожий на запах французьких парфумів»

Вздовж стежки посеред грядок ростуть кущі текоми, ялиці, ялівцю, самшиту... Деякі кущі плетуться на спеціальні арки, парканчики, серед яких є плетені з лози.

– А ось це «уральська сніжинка», а це – китайський лимонник, – господар показує на зелений кущ з бутонами. – Він як цвіте, то його запах не можна передати словами, – схожий з французькими парфумами. А які цілющі його плоди... А це ще цілющі рослини – шандра, пустирник (собача кропива), ехінацея, лохвант. Я ними спасаюся від усіляких хвороб. З шандри готую настойки, заварюю і п’ю замість чаю. А он росте «золотий корінь», родіола рожева, дельфініум, хоста, деревовидна півонія... Вже цвіте цибуля-батун.

Посеред грядок росте невеличка яблунька, до якої Василь Пилипович прищепив п’ять різних сортів. Вона вже радувала своїми плодами. А до старої абрикоси він прищепив сливу – італійську угорку. Не лише дерева, а і кущі смородини, аґрусу господар дачі обробив бордоською рідиною. Все, що тут гарно родить, Василь Пилипович фотографує собі на згадку.

За своє життя Василь Потупа переніс десять хірургічних операцій. Та, попри хвороби, йому не сидиться на місці. На свою дачу в Чубуки їздить мопедом чи не кожного дня.

У будинку, як і на подвір’ї, куди не глянь, скрізь чистота й порядок. У всіх чотирьох кімнатах можна побачити вінички із засушених лікарських трав. Особливо їх багато у вітальні. Вони прикрашають своєрідне дерево, на якому висить табличка «Зелена моя планета».

– Це була стара груша, – Василь Пилипович показує на підставку для засушених трав. – Її стовбур я зачистив від кори, засушив і полакував. Тепер вона прикрашає мені кімнату. Шкода, що ви маєте мало часу... Хотів пригостити вас ще й цілющим чаєм.

Домаха Лук’янівна Горяєва із Сомкової Долини 21 травня відзначила своє 70-річчя. Живе як звичайна сільська бабуся, займається городом та домашнім господарством. Розказує, що отримує пенсії близько 1200 гривень, з яких більше 300 грн. – доплата за орден Леніна, яким її нагородили в 1971-му. Тоді Домаху Лук’янівну знав увесь район як передову доярку колгоспу ім. Леніна. Про неї писали статті, запрошували виступати з високих трибун. Після того, як пішла на пенсію, каже, ніхто й ніде навіть не згадував.

На виставку – з коровою-рекордисткою

Передову працівницю минулих літ відвідуємо напередодні її іменин. Жінка зустрічає у своїй «резиденції» – гарно облаштованій літній кухні. Тут відпочиває після городу. В куточку біля вікна стоять два ліжка. На овальному столі – підготовлені до зустрічі фотографії минулих років. Одна з них – весільна.

– Я тут народилася, тут мій і пуп закопаний. Трохи не на цьому місці, а он по сусідству. А це – дворище чоловіка Василя Федоровича. Ми з ним з дитинства зналися, а коли мені виповнилося сімнадцять, вийшла за нього заміж. Він на п’ять років старший. Любила його. Він сирота, так що зі свекрухою жить не довелося. У заміжжі зразу сама хазяйнувать до горшків стала. Через рік у нас народився син, а через два роки – ще й донечка. Хата була стара й маленька, то надумали нову будувати. Щоб заробить грошей на стройку, я пішла на ферму. Це було в 1965 році. Отак я доїла-доїла, і в 68-му попала в Москву на виставку, – Домаха Лук’янівна у своїй розповіді швидко перебігає до найяскравішої події в житті.

– У мене була корова Слава – сименталка-рекордистка. По 40 літрів молока в сутки давала. На виставку я ж не одна їздила, ось на фото компанія з району: Марійка Глоба – сама красіва, з довгою косою, до неї іностранці дуже приставали, тому поодиначки ми не ходили – тільки гуртом. А це Марія Яременко з Єрківець. Ми з нею в Москві здружилися, а тоді й покумалися. Зараз дзвонимо одна одній, а бачилися вживу давно.

На виставку писати матеріал приїжджав і журналіст з нашої районки Чабей Василь Григорович. Ми з ним після того підтримували стосунки, він з моїм чоловіком здружився. Я через нього додому чемодан подарків передала. Це було найцікавішою подією мого життя. До того, крім Переяслава, я ж ніде не була. А тут посилають аж у Москву! Дома лишалися діти малі, стара мати, хазяйство, та чоловік відпустив. Каже, поїдь та хоч подивися, як воно там люди живуть.

Молоко москвичам продавали і за ті гроші жили

– У Москві кожного дня так само вставали удосвіта і з готелю, де ми жили, їхали на виставку порати худобу. Контролери перевіряли, чи справді наші корови такі молочні, скільки дають надою. Ми з дівчатами приловчилися потроху закрадати того молока – продавали місцевим. Там давно так заведено було, люди знали і самі приходили купувати – не скажу почім, бо забула. Ми ж у Москві були аж три місяці, то цей виторг підсобляв. Додому хусток накупили, подарунків рідним. Щось поїсти собі краще купували, бо в їхній столовій – одні кислі щі. Росіяни ж нашого борщу не вміють варити!

Після дойки готували корів на показ. Справжню баню робили: вичищали ратиці, вимивали всю милом і витирали насухо, щоб кожна шерстинка вилискувала! Нам щодня видавали нові білесенькі халати. Моя сименталка одна з перших ішла на виводці. Останнім вели верблюда. Теж якийсь особливий був. Його доглядав грузин. Якось ми з дівчатами підійшли до верблюда роздивитися – інтересно ж. Я попереду стала. Він щось жує-жує, а тоді як виплюне – і прямо на мене! Дівчата стояли збоку, то їм дісталося мало, а мені ж!... І сміх, і сльози! Хазяїн вибачається, мовляв, верблюд не любить, коли дивляться. Щоб згладити ситуацію, запропонував довезти до готелю. У нього своя «Волга» була. Коли з дівчатами давали йому гроші – трохи образився: якщо грузин запрошує, то плати не бере.

Коли справлялися з роботою, то по Москві на екскурсіях гуляли. Якось пішли на Останкінську телевежу, задерлися аж на верх у ресторан, що в кулі, щоб подивитися на місто зверху. Нічого ж там не заказували, й за столик не сідали, та на виході з нас здерли 60 рублів. Нам так жалко було тих грошей, ми так плакали, але змушені були заплатити.

Готували на Героя, а дали Леніна

З Москви, окрім хусток та покривал, Домаха Лук’янівна привезла і перші свої нагороди – шість медалей (золоті, срібні та бронзові) учасника ВДНГ. Через три роки після цього кращу доярку колгоспу нагородили орденом Леніна.

– Тоді мене на «Героя» подавали, але, як пізніше розказали по-секрету знайомі з райкому, проти цього виступила одна з передовичок. Вона та ще одна були вже Героями соцпраці, то завпирувала, що більше «героїв» району не треба. Через свої зв’язки все порішала. Тож мені дали тільки орден. Але радості я від того не мала. Тривожно було, душа чуяла, що трапиться щось. Невдовзі син трагічно загинув, йому 12 років було. Не знаю, як і пережила те. Мені й путівку тоді дали в санаторій, щоб я розвіялася, та через тиждень вернулася додому. Там люди гуляють-співають, а мені воно болить. Після того я рішила ще народити – два роки не могла. А в 1974 році знайшовся хлопчик – Федя. З ним зараз разом і живемо.

Домаха Лук’янівна каже, що свій орден Леніна одягала тільки один раз – коли вручали. Після того, як пішла на пенсію, то його і всі медалі з виставки, медаль «Ветеран праці», який вручили у 88-му, попросили для музею в Соснові. Там вони і пропали. Добре, що орденська книжка лишилася.

Заробляли по тисячу рублів, але каторжно

Робота доярки в ті часи хоч і оплачувалася, але й тяжкою була неймовірно.

– Ми заробляли по 800-1000 рублів у місяць, коли різноробочі – по 80 рублів. У групі обично по 15-17 корів, а ми з подругою взяли по 25, щоб заробить більше та чуть не покончалися біля них. Робота каторжна. Тепер через ті заробітки сама на ноги впала. Ми ж усе руками та на плечах носили. А крім того нам ще по гектару буряків сапать накидали. Доярка – то тільки так називалося. Ми самі ж годували тварин – мішки з дертю тягали, запарювали мішку, напували, вичищали, корівники прибирали. Моя група стояла посеред сараю. Якось, це вже після ордена було, загадали мить вікна в сараях. Так я відмовилася, бо то участок других, чиї корови там стоять. З мене зняли премію. Не грошей жалко було, просто по-людськи дуже обідно. Я ж на фермі цілісінькими днями пропадала. Своєї корови довго не заводила, бо на встигала. Та дітям молока ж треба, а на фермі не візьмеш. Часу не хватало, щоб і їсти дома зварити – тоді тільки ж у печі готували. Уже як з’явилися газові плити, то мені колгосп подарував чи не першій – трохи полегшало. Пізніше на фермі поставили механізовані поїлки і спеціальні цепки для прив’язування корів, які легко знімалися. А все інше робили руками.

Якийсь час мене поставили бригадиром на фермі. Я два місяці поробила і відмовилася – не моє. Що командувать не нравилося, так ще ж і я така дурна – просиш-просиш, а тоді пішла та сама зробила. Красти ніхто не крав – строго було. А між доярками були чвари, бо кожна ж хотіла кращою бути. Корів, боронь, Боже, не травили, але пакості одна одній робили не раз. Нащо мені таке?

Радіємо внукам і правнуку

Домаха Горяєва на фермі відпрацювала 28 років і пішла на пільгову пенсію в 50 років. Майже одночасно з чоловіком-механізатором. Каже, з коровою розпрощалася тільки три роки тому, коли збули її з власного двору. Здоров’я на худобу вже немає, а син та невістка зайняті своєю справою – мають магазин у селі.

– Уже з дідом двох онуків маємо від Феді – на радість нам гарні слухняні хлопці, майже дорослі: одному 16, а другому 19 років. А дочка Галя в Капустницях живе. Її дочка вийшла заміж в Америку і там сина народила, так що в мене вже й правнук є. У Переяславі моя єдина сестричка, а її дочка Настя – моя хрещениця. В неї теж ювілей – 50 років. Так що я дуже вітаю її, бажаю всього найкращого. Вона часто до мене приїжджає, допомагає у всьому.

Особиста трагедія багаторічної давності залишила сумний відбиток на все життя матері. Після загибелі сина жінка сторониться веселощів, каже, ювілей справляти теж не збирається.

Валентина БАТРАК

Наприкінці квітня в місті Рокитне проходив четвертий міжрегіональний конкурс-фестиваль баяністів, в якому взяли участь понад 200 музикантів із трьох областей: Черкаської, Київської та Житомирської. Народний аматорський фольклорний ансамбль “Троїсті музики” Переяслав-Хмельницького педуніверситету вперше взяв участь у цьому фестивалі й був відзначений дипломом та кубком за перше місце. Як проходив конкурс, розповідає керівник ансамблю «Троїсті музики» Микола Губар.

— Головою журі був Народний артист України, професор Національної музичної академії ім. І. Чайковського Сергій Грінченко. Членами журі були професори й доценти Київського інституту музики ім. Глієра та виконуючий обов’язки начальника управління культури і туризму Ігор Подолянець. Брали участь як солісти, так і ансамблі.

— Ви в минулому році теж були на конкурсі, чим відрізнявся цьогорічний конкурс?

— Тогоріч виступав як соліст і зайняв друге місце (про це писали у «Віснику Переяславщини»). Цього разу поїхали виступати колективом. У цьому році було менше учасників, бо в Дрогобичі проходив подібний конкурс, і значна кількість творчих колективів поїхала туди. Надзвичайно приємно, що серед конкурсантів зустрів багато знайомих: Заслуженого працівника культури України Сухого Івана, який керує дитячим народним ансамблем; знайомих із музичної академії, музичних училищ, училищ культури, Інституту ім. Глієра та ін.

Як і минулого року, організація конкурсу була на досить високому рівні. Кожному учаснику надали безкоштовне місце проживання й харчування. Солістам, які відзначилися, вручили премії у розмірі 1000 грн. Таких премій було шість.

Вітаємо ансамбль “Троїсті музики” з перемогою. Бажаємо нових досягнень та творчих успіхів.

Людмила Левченко

18 травня у селі Дівички було виявлено три ручні гранати "РГД" часів Великої Вітчизняної війни. Як повідомив Андрій Апанович, провідний фахівець служби цивільного захисту, їх знайшов  дачник, скошуючи траву біля паркану свого будинку. Гранати лежали на поверхні, тож, швидше за все, їх підкинули. Працівники служби МНС провели ідентифікацію зброї та залишили чергового міліціонера біля знахідки. У суботу, 19 травня, гранати забрав піротехнічний загін Міністерства надзвичайних ситуації м. Київ.

Записала Юлія Строчинська

Сьогодні на базарі побачив людину з візочком, який з двома великими баулами, "курсував"  по вулиці Шкільній, чоловік – справжній узбек:

– Жарєнний арахіс, поллітра 6 рублєй, літр – 10 рублєй, – загукує потенційних покупців чоловік і торгівля у нього йде доволі успішно. Підходжу до нього, знайомлюся, звуть його Мухаммед (58 років), арахіс (земляний горіх) він вирощує в Ташкентській області звідки сам родом. Говорить, що українці хороший, добрий народ – де він не торгував його ніде не ображали. Побачивши, що записую в блокнот відразу говорить: "Сколько заплатіть за торговлю?" Ми порозумілися – я придбавши баночку арахісу за демпінговою ціною в 5 гривень – мирно розійшлися. Додам, що горіхи смачні і справжні – не ті що в магазинах продають оброблені "хімією".

С.М.

Працівники закладів культури  району та аматори художньої самодіяльності у п’ятницю святкували напередодні професійного дня. Цього року уперше і надалі їхнє червоне число на календарі  з 23 березня перенесли на третю неділю  травня. У залі РБК  культпрацівники у залі і на сцені – колеги взаємно вітають один одного.

Гарними і щири словами дякував за роботу винуватцям свята голова районної ради Андрій Недяк:   

– Культурне надбання Переяславщини – це скарб, яким треба уміло і дбайливо користуватися. А він у ваших руках, серцях та душах – носіїв і хранителів духовності нашого народу. Низький уклін за вашу відданість професії і старанну працю.

– Справжній золотий фонд нашого краю – це працівники культури, самодіяльні артисти, яких люблять не тільки прості глядачі. Наші колективи виступають по всіх-усюдах, їх впізнають і губернатор, і міністри, вони вас бачать і знають – це Переяславщина. Ви завжди усміхнені з піснею на вустах, та ми знаємо, що за цим – тяжка праця не завжди в гарних умовах і за достойну плату. Сподіваюся, невдовзі ваша праця таки буде адекватно оцінена, а нині бажаю здоров’я і щоб ваш ентузіазм не перегорав, – побажав Віктор Качкалда, заступник голови РДА.

Хто із нас не зустрічав у лісі чи серед сільської вулиці невеличкі колючі кульки, які дуже люблять молоко, а вночі тупотять, як слони. Так, мова йде про їжака.

Не так давно колюча тваринка забігла на садибу Онищенків, які мешкають у Стовп’ягах, і залишилася там жити на певний період. Їжачка запримітили доньки цього подружжя – Віта і Руслана. Він подружився з дівчатами, бо ті кожного вечора його підгодовували.   

– Вдень їжачка видно не було, а ось коли наставали сутінки, то він, очевидно, виходив на полювання, а також підкріпитися молочком, яке ми наливали в блюдце і ставили біля клумби у дворі, – каже Віта, 22 роки. – Їжак нас не боявся, але до рук не йшов. На подвір’я він приходив лише вечірньої доби в один і той самий час. Одного ранку ми помітили, що їжачок до нас не приходив – блюдце було заповнене молоком. З тих пір ми більше його й не бачили.

На відміну від інших тварин, їжак живе в гордій самоті. Він займає площу до двох гектарів в своє одноосібне користування. Поява на ділянці іншого їжака сприймається як вторгнення, і тут же починається активна боротьба по усуненню суперника. Не дивлячись на маленьке зростання, їжак воює до переможного кінця, пускаючи в хід не тільки голки, але і гострі зубки.

Ще їжак – лютий супротивник змій, і дорогою він їм ніколи не поступиться. Спеціально на змій він не полює, оскільки віддає перевагу в їжі дрібним комахам, черв’якам, мишам, також любить поласувати ягодами і яйцями птахів. Проте якщо змія заповзе на територію їжака, то бійки не минути. Отруйні зуби рептилії натикаються на голки, вона втрачає сили у виснажливій боротьбі, і по праву переможця їжак з’їдає здобич, залишаючи тільки голову з отруйними зубами.

Спілкуються їжаки за допомогою свисту, але розсердившись, вони починають бурчати. Живуть ці буркотливі істоти зовсім небагато, близько шести років.

Зимують їжаки наодинці. Іноді вони катаються в опалому листі, таким чином, наколюючи її на свої голки для того, щоб спалося м*якше. Спить їжак приблизно 127 днів.

О. М.

Поганий стан доріг змушує водіїв їздити по місту із мінімальною швидкістю, уважно вдивляючись в дорожнє полотно. На одному із таких ділянок я і запримітив цього великого равлика. Він діловито переповзав через дорогу. Звідки такий велетень до нас прибув не знаю. Знайомі стверджують, що нещодавно бачили іще більшого екземпляра.

В.Н.